Моя френдстрічка нагадує некролог,
Різні обличчя: світлі, похмурі, усміхнені,
Деяких я знав особисто, - з ось цим ми вдвох
Якось перетинались на фестивалі. З відстані
Часу та зустріч видається нічим непримітною,
Необов'язкова розмова, жарти, літо, гучні баси,
Його не стало під Херсоном, на початку квітня,
Пишуть, що в нього лишилась жінка і дві дочки,
Пишуть, що ховали в труні закритій й вперіщило
Дощем весняним так, що захлиналась водою земля,
Що ціле село прийшло попрощатись з небіжчиком,
Що мати тричі втрачала тяму й розпука зла
Прокльонами виривалась з вуст її побілілих,
Розвергалась прірвами люті, чорнотою кінця,
Пишуть, що жінка не плакала, стято німіла
Над труною чоловіка, над труною бійця
А з тим ми часто бачилися на вулицях юності,
Знаєте, як воно заведено в маленьких містах,
Спільні знайомі, привіт, бувай, розминулися,
Його не стало під Бучею, кажуть, ворожий танк,
В своїх постах останніх, світлих, натхненних,
Він писав, що ця війна священна, що час настав,
Кажуть, ніби таких як він - відважних, шалених,
Війна забирає першою, - я його майже не знав,
Кажуть, назвати би його прізвищем вулицю,
Вулицю, на котрій він виріс й пішов у світ,
Аби те, що сталося, з полегкістю не забулося,
Кажуть, життя нам дано, щоб лишити слід,
І я не знаю, чи про такий слід він мріяв,
Не знаю, про що він мріяв взагалі, -
Різні обличчя: відкриті, смішні, надійні,
Деяких я знав особисто, та більшість - ні.